Життєві історії черешні́вських вдовиць

Життєві історії черешні́вських вдовиць, або куди відлітають душі померлих людей.

Щораз далі то все частіше бентежать душу давні спогади і повертають у снах у таке далеке й одночасно неймовірно близьке село Черешні́вка. А наяву я щотижня від дому додому долаю відстань із Дубно в Черешні́вку. Влітку стиха кручу педалі давно вже не нової, як і я, двоколісної дамки і поволі намотую улюблених 13 кілометрів на ще надійні колеса старенького велосипеда. Круть-круть, круть-верть,… і помітно коротшає моя дорога, що простяглася не від стола й до порога, а пролягає від мого до батьківського дому.

Їду, а навкруги помаленьку змінюються давним-давно знайомі і щоразу трохи інакші з виду мальовничі та привітні краєвиди. Час не стоїть на місці, а день не пасеться і навколишня природа невпинно змінюється щомиті. Коли їду і погляну вперед, то щоразу вдалині навпроти себе чітко бачу наше обійстя і здається, що воно знаходяться зовсім-зовсім близенько ніби на відстані витягнутої руки. Ген-ген, десь там аж під самісіньким небокраєм, на високому горбочку розкинулося мало не столітнє село Черешні́вка в якому донині живуть люди, але рейсовий автобус туди вже не заїжджає хоча цей маршрут не закрили. А от взимку чи в дощову негоду я повільно міряю кроками шестикілометровий шлях від траси Київ-Чоп до маминої хати і невимовно радію тому, що маю куди йти і, дякувати Богу, я ще маю до кого прийти де мене люблять і завжди ждуть.

Так, старенькою сірою скатертиною звивається поміж селами кам’яна дорога. Місцями вона прикрашена стрункими білокорими молодими берізками. Подекуди обабіч неї невеличкими купками причаїлися кущі. А ще з боків, зовсім неподалік від краю дороги, деінде тікають вдалечінь так звані природні неугіддя – в долині на схід простягнулась дубина, а на північ від неї аж на горбок проліг Прушків рів. А через дорогу, на захід навпроти нього, на горбку трохи дальше у полі видніються окраїни Погорілецького та Омелькового ярів. І майже всюди впритул до узбіччя центральної сільської дороги підступають довгі та широкі орні поля.

Ось там на узвишші, поближче до неба, розкинулась моя рідна земля де навіть клімат дещо інакший аніж у навколишніх селах. У морозну пору в селі Черешні́вка завжди тепліше на градус чи два, а деколи ще й на більше та й весняні приморозки не настільки злі. А от у спеку буває трохи прохолодніше бо там, вище до сонця, тихим подихом злегенька леліє лагідний вітерець. Дуже люблю дивитися як інколи вранці після сходу сонця, ген-ген у погорілецькій долині клубочиться сірий туман посріблений зверху яскравим промінням. Здалеку здається ніби він лежить під ногами і безкраїм морем повільно пливе вдалечінь затуляючи собою всю панораму прекрасного піднебесного краєвиду. В чисті і світлі дні, особливо коли над Почаївського горою ясно світить сонце і золотить куполи, можна навіть неозброєним оком побачити як гарно сяють Почаївські церкви й над ними височіє дзвіниця, відкриваючи красу верхньої частини своїх білих стін. Так, це дуже далеко, якщо вимірювати відстань дорогою по землі. Але якщо поглянути навпростець із гори на гору то ця віддаль стає приблизно вдвічі коротшою адже Почаїв лежить на 96 метрів вище від Черешні́вки і відблиск його осяяних промінням куполів добре видно понад долинами, понад деревами та поверх лісів. Ну якщо, звісно, той хто дивиться має зіркі очі тобто чудовий стовідсотковий зір, а роздивлятися навколишню панораму з далекоглядом то й дуже зручно.

Часто самотньо прямуючи пішки додому по викладеній чорним базальтом дорозі мимовільно спадають на гадку чиїсь життєві події, за нагоди розказані різними сільськими людьми. Нині це уже історія колись кілька національного, густо населеного та багатолюдного села Черешні́вка, чимало жителів якого давно вже не топчуть зелений ряст свого краю. Прийшла пора і їхні душі відійшли в небуття та не канули в забуття, адже хтось колись та й згадає про когось і щось розповість так як зараз це роблю я.

Якогось разу, приблизно років понад десять тому назад, випало мені йти в село не одній, а в компанії на той час уже досить літньої черешні́вської жінки (на сьогоднішній день їй вже виповнилось мабуть десь так ближче під 90 літ). Звісно, йти поряд із кимось набагато приємніше, цікавіше й веселіше і навіть неблизька дорога видається значно легшою та вдвічі коротшою. Може той путь зовсім і не такий довгий, як здається тоді, коли ним заледве човгаєш стомленими ногами перебуваючи наодинці із собою. А так, слово за слово, у парі з попутницею та ще й за цікавою розмовою навіть не зогледілися як вже треба було прощатися і розходитися в різні сторони – я звертала на свою вулицю.

Говорили ми про те, звідки приходять сни і куди відлітають душі померлих людей. Ця тема цікавить і одночасно хвилює багатьох людей, але не кожному можна повідати свої сокровенні думки й почуття чи розказати дивовижно правдиві сни, що міцно переплелися з реальністю буття. Дорогою літня жінка щиро розповідала мені про своє наболіле. Вона давно овдовіла і тепер жила зовсім сама у чималій хаті. Мабуть вона колись дуже любила свого чоловіка, або може він її сильно кохав – про це вона не сказала, але навіть довгі роки після його смерті не змогли стати їм на заваді. Мало хто таке зрозуміє, але чомусь її розповідь дуже сильно мене схвилювала і, як то кажуть, зачепила за «живе». Вона якось надто глибоко запала в мою пам’ять і я спробую переповісти крихітну часточку чужої долі.

Колись в нашому селі жила-була одна сім’я. Вона абсолютно нічим не вирізнялась з поміж багатьох інших сімей і була вона сама звичайна й зовсім нічим не примітна. Чоловік із дружиною жили поміж собою не те, щоб завжди тихо й мирно, але не занадто й кривдно, то сварилися, то мирилися і виховували трьох синів. Показної любові у них не було, а сімейні баталії старанно приховувалися від людського ока. Так і жили. Вже й сини дорослими стали і всі одружилися: старший привів невістку у батьківську хату, середній пішов у прийми, наймолодший із дружиною подалися до міста. У всіх народилися діти. У ще не старого подружжя вже з’явилися внуки, помаленьку підростає крихітна малеча в їхній рідній хаті де місця вистачає для них усіх. Все гаразд у цій сім’ї і навіть свекруха з невісткою не гризуться.

Біда завітала в родину неждано-негадано — помер господар і залишилася його жінка вдовицею. Але вона не надто побивалася за покійним чоловіком, бо разом із нею проживала сім’я старшого сина. Двоє молодших її синів давно вже мали власне житло. Аж тут, по якомусь там часі, пронирлива невістка (дружина найстаршого сина) пригледіла за безцінок добротне господарство у сусідньому селі неподалік від траси міжнародного значення Київ-Чоп і спритненько пригребла його до своїх рук. Невдовзі вони вибралися від свекрухи і та залишилася жити зовсім сама. Може й не дуже мирилася зі свекрухою примхлива невістка от і схотіла жити окремо. Спочатку, чи то невістка не забрала свекруху до себе, чи то як воно там у них було, але в одну прикру мить немолода вдовиця залишилася сама. Хоча, напевно, це свекруха не пішла жити до невістки бо не захотіла залишати напризволяще свою рідну хату в якій вона була повноправною господинею.

Хто зна’ як там жилося самотній жінці. Хоча всі діти та внуки частенько навідувалися до неї і сусідка поряд була, але жила вона одна. Тепер уже часто-густо згадувала жінка свого давно покійного чоловіка, можливо навіть і занадто частенько думала про нього. Сумно їй самій і страшно, а у двох таки добре було б та вже як є...

І ось однієї ночі наснився їй покійний чоловік, ніби розмовляє він із нею так само реально як наяву. Поговорили трохи про те, про сє і от він просить дружину: “Коли ти помреш то прийди до мене і ми тут знову будемо разом.” А жінка йому на те й каже: “Та я прийшла б, але не знаю де тебе знайти.” Чоловік поглянув на неї та й відповів: “У вечері, коли стемніє, ти вийди на ганок і поглянь на небо. Якраз навпроти сходів ти побачиш зорю — то я там. Звідси ми бачимо Землю і я часто дивлюся на тебе. Бачу як ти ходиш, знаю що ти робиш та як живеш. Я навіть розмовляю з тобою, але ти мене не чуєш тільки я тебе слухаю. Я лишень про одне прошу тебе: вранці не забудь за цей сон і пам’ятай про що ми з тобою щойно говорили.”

Коли жінка прокинулася вранці, то була дуже збентежена, адже нічне сновидіння видалося їй таким надзвичайно реалістичним, нібито вона насправді розмовляла зі своїм чоловіком. Вона цілісінький день, ніби зачарована, перебувала під впливом того, що наснилося і так нетерпляче чекала вечора, як ніколи раніше. Проте найдивовижнішим їй видалося те, що вона аж тільки тепер зрозуміла: на протязі всього свого життя вона ніколи не дивилася на вечірнє небо, не цікавилася зірками і сузір’ями, а тому зовсім не знає про яку зорю говорив їй у сні чоловік. І їй стало цікаво чи є там взагалі та зірка.

Вечоріло, землю огортали сутінки, а жінка тривожилася, щоб небо не затягнуло хмарами. Врешті настала довгоочікувана пора. Вона вийшла на ганок, стала на верхній сходинці і звела очі до неба — а там, якраз навпроти неї... світила перша зоря. Це у небі загорілася яскрава вечірня зоря. Довго дивилася на неї одинока літня жінка. Вона навіть забула про час і так довго споглядала небесну височінь, що темне нічне небо давно вже встигло густо вкритися зорями. Високо у небі мерехтіли мільярди далеких зірок посилаючи своє світло аж до планети Земля. Напевно це з кожної зорі безсмертні душі покійних людей дивилися із небес на землю і шукали на ній своїх рідних, коханих, улюблених живих людей з котрими їх розлучила смерть. Невідомо скільки часу існує Земля. Невідомо скільки душ відлетіли із неї в незвідані світи і на якій зорі оселилися. Невідомо наскільки правдивими бувають сни і звідкіля вони до людини приходять.

Кожного вечора у нічному небі засвічуються прекрасні зорі й сяють до світання аж доки із-за обрію настане новий день. Відтоді самотня жінка, яка доживає свій вік на землі, знає для себе шлях до зорі де на неї вірно чекає її чоловік. По тому часто розмовляє вона із вечірньою зорею в надії, що він там щоразу її слухає. От тільки більше чоловік їй не сниться, але то вже не важливо тому, що слухачем для неї стала небесна зоря. Тепер ця жінка не вважає себе такою самотньою і одинокою, їй стало якось трохи легше в світі жити і не настільки страшно як було.

Втрата подружжя найболючіше відчувається у старості, коли людина в немочі своїй залишається одна й нікому не потрібна, бо дорослі діти вже давно мають своє подружжя, а з ним свою раду і розраду, внуки підростають і теж живуть власним життям. Хоча рідні турбуються про овдовілу людину, опікуються нею, допомагають, забезпечують всім необхідним та вона все одно страждає і почувається самотньою. Літні люди з плином років втрачають не тільки здоров’я і фізичну силу, одночасно зі смертю своєї подружньої пари вони втрачають радість спілкування, розуміння, моральну підтримку... Кожна одинока людина прагне відновити рівновагу у своїй душі, щоб знайти жаданий спокій, подолати страх самотності і повноцінно дожити свій вік, от вона і шукає у чомусь для себе розраду.

Коли ясні зорі сяють в вишині то дивлячись на них і на душі стає якось світліше. Завжди цікаво розглядати густо всіяне зорями небо — ця дивовижна краса робить гарнішою навіть темну ніч. Проте кожен по-своєму розуміє зірки:
— для вчених астрономів — це небесні світила, планети, комети, далекі галактики...;
— для астрологів чи звіздарів — це небесні тіла, які дають можливість за їхнім розташуванням передбачати майбутнє. Їм приписують якусь вищу волю «надмісяцевого світу», яка нібито відображає всі події на Землі. От вони і гадають по зорях («а звіздарі гадають по звізда́х...»);
— для віруючих — це вірна ознака того, що коли на землі народжується дитинка то на небі засвічується зірка. Коли народився Ісус, то над ним у небі засяяла Вифлеємська зірка і вона вказала трьом царям шлях до святого немовлятка;
— ну, а для когось ясна зоря — це місце де живуть людські душі. Десь там, дуже-дуже високо і невідомо наскільки далеко безсмертні душі покійних людей чудово чують тих хто живе на Землі, а от до живих не долинають їхні слова. Напевно так відбувається тому, що душі мають відмінний слух, але зовсім не володіють голосом який доступний лише для живих. Душі теж спілкуються, проте зовсім інакше ніж живі люди. І ще, перебуваючи на зірці душі дивляться на землю і обирають для себе батьків, спускаються на землю і народжуються в дітях, а коли людина вмирає то її душа повертається на якусь зірку.

Так само по різному люди розуміють і таке прекрасне явище як зорепад:
— вчені кажуть, що зорепад — це метеоритний дощ. Уламки породи, що вилетіли з ядра комети, потрапляючи до верхніх шарів атмосфери Землі, спалахують у ній, наче зірки. Ці спалахи, відомі як «зорепади», вони спричинені метеороїдами розміром з піщинку, а як яскраво сяють;
— для одних падаюча зірка — це можливість сповнення бажань. Кажуть доки зірка летить по небу і ще не впала за небосхил, то потрібно встигнути загадати бажання і воно неодмінно збудеться;
— для інших зірка, яка летить за обрій — означає, що в цю саму мить на землі хтось помирає і його зірка на небі згасає.

Продовжуючи свою розповідь хочу сказати ще й про те, що вже багато років поспіль рідні просять стареньку вдову перебратися жити до них. І внуки, і немолоді вже діти — кожен із них згоден забрати її до себе, але вона все не йде. Чи то ніяк не вибере серед рідні до кого із них найбільш прихильне її серце. Чи, може, ніяк не може залишити сиротою свій, тепер нікому не потрібний, добротний і просторий дім. Боляче тій літній жінці залишати напризволяще давно вже своє обійстя. Колись у далекій молодості вона вийшла заміж і чоловік привів її жити в хату до своєї матері. Так вона потрапила в невістки.

Її свекруха натерпілася немало лиха в ту пору як зводила свою хату, а ще те бідування волочилося за нею протягом довгих-предовгих років. І не дарма та злиденна біда від неї ніяк не відчіплювалося. Ще за часів існування Польщі на наших землях хтось напоумив їхню сім’ю взяти в банку позику на будівництво хати і вони заключили з банком договір на чималу суму грошей та й стали будуватися. За рахунок банківського кредиту можна було досить швидко звести добротну хату, це ж не треба стягуватись на неї роками, міцно стискаючи злотик до злотика та копієчку до копієчки. За Польщі їхня сім’я вважалася заможною то й думалося, що спершу зроблять хату, а там поступово і банківську позику погасять. Але не так сталося як гадалося. Нагрянули державні перевороти, а за ними й війна не забарилася. І потягнулися довжелезною вереницею страшні лихоліття тяжкої долі. Як і переважна більшість сільських молодиць у ту пору, Ганка теж залишилась вдовою з дітьми. Моя давно покійна баба так часто і красномовно розповідала нам про їхні страждання, що ми з мамою ще й досі страшенно боїмося банківських кредитів та й взагалі остерігаємось будь-яких боргів.

Ще за часів правління польської влади тодішня жителька села Черешні́вка на ім’я Ганка, а може її чоловік, взяли у польському банку грошову позику на будівництво, от тільки повертати ті борги довелося жінці самотужки. Тяжко давалася та будова, але зробили гарну, добротну і простору хату, а позику збиралися повертати потроху так як могли. Ще борги не повернули як почалася друга світова війна і наші землі окупували німці. Кілька років нашою територією керувала німецька влада. Звісно, війна є війна. В ту страшну воєнну пору було дуже тяжко, голодно й холодно та ще й молодь примусово вивозили із села на роботи до Німеччини. Багато селян насильно стали остарбайтерами, а ті що зосталися, тяжко гарували вдома.

В 1944 році червона армія погнала німців і після них на наші терени прийшли совєти, а на наступний рік нарешті дочекалися миру. Так, війна закінчилася, проте страждання селян не припинилися і на зміну воєнним лихоліттям прийшли післявоєнні. Країна в розрусі, скрізь орудують банди, одних страшно вдень а інших треба боятися вночі, продовжуються голод і холод. Селянські, переважно вдовині, сім’ї з кількома дітьми і старими людьми, навіть не живуть, а скніють у непроглядних злиднях. Одні з них сидять в землянках, інші туляться в балаганах, у когось хатина з плота, мало в кого хата складена з глиняних батін, дехто жив у дерев’яних хатах і мало хто в селі мав міцний мурований дім. Мало того, що совєцька влада обложила селян непосильними податками так ще й колективізація розпочалася. Людей у колгоспи насильно зганяли, землю і майно повідбирали. Деякі місцеві сім’ї порахували за куркулів і до Сибіру запроторили, а разом із ними вивезли туди ще й декого з бідняків.

У державі панує цілковитий безлад. Здавалося б, що в такій страшній круговерті нічого неможливо було б зберегти, а тим більше знайти. Але ж ні, у Дубенському банку в цілості та безпеці надійно збереглися усі документи на видані кредити. А державі були конче потрібні гроші, от новоявлені совєцькі фіноргани взялися здирати непогашені позики зовсім не зважаючи на те, що це були зовсім не їхні гроші. Позику Ганка взяла у Польщі яка вже давно звідси забралася і німці теж ні до чого не прискіпувалися, а от третя по рахунку влада відшукала документи і затято стягувала з жінки оті колись позичені польські злоти, тільки відбирали їх у неї уже в російських рублях.

Щойно люди в селі зачують, що вулицями ходить закуцейник (так у народі називали збирача податків, тобто податкового інспектора) як неплатоспроможні боржники миттю розбігалися хто куди і намагалися сховатися хто де зможе, навіть у нужнику зачинялися. У народу тоді така приказка була: «ховай, бабо, подушки — закуцейник іде». І це був не жарт, бо якщо в людини не було грошей, щоб сплатити борг, то з хати тягли її найцінніше майно яке можна було вкрасти чи продати. Збирачів податків в селі сприймали за злодіїв у законі: «... закуцейник прийшов і все відібрав. Він не дивиться: віддай — бо це його право. Тому діти обдерті, голі та голодні». Ганка на ту пору часто тікала з дому, ховалася, бо не мала чим повернути совєтам польську позику. Попомучилися вони тяжкими були ті поневіряння.

Нерідко приходилося ще й таке, що вдома навіть хліба не хватало. У когось збереглося ще хоч трошечки борошна то вони хліба спечуть, а в декого тільки жменя залишалася то ті на воді синю затірку зварять, ну а в когось у засіку не знаходилось навіть найменшого борошняного пилочка і їсти не було чого. Траплялося й таке, коли жінки позичали одна в другої хоч півбулки хліба, але й того часто-густо не було чим повертати от і лаялися вони між собою «на чім світ стояв».

В місті люди вистоювали у довжелезних чергах, щоб купити в магазині буханець чи відрізаний шматок хліба. Бувало, що хліба на всіх не вистачало і тоді цілого буханця в одні руки не відпускали, продавщиця різала хліб, важила і продавала, а голодні діти тулилися біля прилавка, змітали в жменьку дрібні крихти що кришилися з-під ножа і пхали їх до рота. А в селі й того не було. Уже значно пізніше підводою запряженою парою коней стали з пекарні привозити хліб. У возі стояв дерев’яний ящик, верхня кришка якого була замикана навісною колодкою і за потреби відкривалася на два боки. З того ящика чоловік продавав селянам хліб який часто був глевким, недопеченим, нерідко траплялося й таке коли в буханців (вони мали стандартну форму «кірпічик» ) ото тільки зверху трохи схопилася скоринка, а всередині залишалося майже сире тісто. Сільські господині, хто в який спосіб, якось примудрялися допекти той хліб якщо він був геть сильно сирий.

Ну, а закуцейники – то справді було страшне лихо для селян. Свідком того, що закуцейники в дійсності були злодіями стала моя мама. Мого діда не стало на білому світі у війну і баба теж зосталася вдовицею з двома дітьми. В селі зрання до смеркання люди надривалися на колгоспній роботі бо інакше не можна було, а вдома господарювала на той час ще зовсім маленька моя мама, вона пасла корову і робила по господарству все що треба. Якось у хату зайшов закуцейник на прізвище Васін, господиня в той час була на роботі от він цим і скористався для власної вигоди, сказавши малолітній дитині (мама народилася у війну), щоб вона показала йому квитанції про сплату податків. Звісно, дитина послушно подала йому в руки документи. Він погортав ті папірці і забрав самі найсвіжіші, а решту старих квитанцій повернув назад та й пішов. Наступного разу цей Васін прийшов коли господиня була вдома, сказав показати квитанції про сплату податків, а їх в неї немає бо ж вони вкрадені і довелося бідній вдовиці ще раз заплатити за те, що було сплачене раніше. Він ті квитанції вкрав би і в моєї баби бо вона була неграмотна, не вміла читати тому не змогла б самотужки розібратися в документах і змушена була вірити слову грамотного і злодійкуватого «уповномоченого». Таким чином закуцейники обкрадали злиденних беззахисних селян і безжально наживалися з їхньої тяжкої праці. Злодіїв ніколи не турбувала чужа біда, вони не мали до людей жодного співчуття. Споконвіку злодійство у світі велося й дотепер не перевелося – як грабували одні других то так і грабують.

Дуже сутужно жилося селянам і після війни: працювали, старалися, будувалися. В середині 60-их років минулого століття будували свій дім і мої батьки. Наскільки тяжко дісталося їм побудоване власними мозолями і скроплене кривавим потом житло не можливо передати жодними словами. Надривалися на непосильній роботі як могли й не могли, файну хату звели і чимале господарство завели. І через понад півстоліття у просторій, гарній і дуже міцній хаті залишилася жити одна овдовіла мама – це її руками збудована хата і її власний дім. А справжній Дім – це не просто дах над головою який прикриває від непогоди, це ще й надійний захист від життєвої незгоди. Дім – це тепле і затишне місце де відпочиває тіло, душа і думки. І зовсім не важливо палац це чи шалаш. Дім – це там, де тебе завжди чекають і з радістю зустрічають. Він там, де тебе люблять не за щось, а тому що ти є, не завдяки чомусь, а наперекір усьому. Дім – це улюблене місце куди хочеться повертатися знову і знову, навіть щойно вийшовши за його поріг. Дім – це те місце звідкіля ніколи не хочеться йти і куди завжди хочеться прийти. Тобто дім – це таке особливе місце де всі щиро радіють одне одному «просто так», місце де тебе люблять, підтримують, поважають і, не зважаючи ні на що, ніколи не виганяють із дому. Боляче й шкода дивитися як колись гарне й велике обійстя іде в запустіння, бо вже немає сил доглядати за ним. І ще гірше від того – у ньому немає молодої сім’ї, а значить у хати немає майбутнього бо не буде кому у ній жити, її любити і опікуватися нею теж не буде кому. Ось так занепадає і повільно вмирає наше село.

О, напевно це найболючіше, коли за життя доводиться дивитися як із часом приходить в занепад і повільно гине рідна хата побудована своїми натрудженими руками. Як каже моя мама: «Хата людьми багата». І жива вона доти, доки в ній живуть люди. Поки по підлозі постійно ходять і топчуться по ній то й дошки тримаються міцніше, вони довше зберігаються, менше риплять, не так гучно скриплять, рідко ламаються, а от коли по них ніхто й кроку не зробить то така підлога перестає дихати, вона тліє і згодом провалюється. Так само й дерев’яні двері – чим більше ними рипаються то тим довше вони служать людям. Нежила хата досить скоро починає тхнути пусткою і поступово приходить в занепад бо немає в ній «живого духу», там оселяються запустіння та розруха. Навіть якщо раніше хата була дуже міцна то всеодно з часом вона стає недоглянутою, занедбаною, починає задихатися, осуватися, лупитися, вутліти і тихо та болісно вмирати, майже так само як і самотня, покинута, нікому не потрібна людина.

Нині в Черешні́вці залишилося чимало покинутих пусток. Без щему у серці на них неможливо дивитися, деякі з них уже похилилися, перекосилися, в окремих прогнувся дах. Є ще й придатні для житла хати, але їх або не спродують за безцінок чи, частіше за все, взагалі ніхто не хоче їх купляти. Кому потрібне село? Всі хочуть до міста. Лише в одній хаті, що на початку села одиноко стоїть на горбку край дороги, кілька років тому оселилися біженці з південного сходу України.

Знову я їду до мами, дивлюся як видніється під небокраєм колись велике і красиве, а нині вимираюче село і чомусь мимохіть пригадується та давня задушевна розповідь самотньої вдовиці про небесну зорю і про те на якій зорі на неї терпляче чекає душа нині покійного чоловіка. Цій жінці заздалегідь вже вказаний путь і вона знає дорогу додому. Я її розумію, але дивним для мене залишається те, що вона ніколи раніше не розглядала прекрасне зоряне небо. Я люблю роздивлятися геть усе, що по видноколу можна осягнути оком, мені дуже подобається тихими погожими вечорами милуватися зоряним небом і так було завжди. Напевно ця любов до природи передалася мені від мами. А от після розмови зі своєю випадковою попутницею я часто думаю про те, як багато душ залишило нашу стражденну Землю і полинуло у височінь до небесних Зірок. Отже на зірках теж існує життя, тільки воно там зовсім інакше ніж наше. Уже й серед моїх рідних більше покійних аніж живих. Як у пісні співається: «Дивлюсь я на небо та й думку гадаю…», от тільки думаю я зовсім про інше — на якій світлій зорі живуть мої рідні? І разом із тим щиро радію за них, адже їхні змучені душі потрапили не до пекла, а відлетіли у Небо до далеких мерехтливих зірок.

І щоразу захоплено розглядаючи сяючі зорі у темно-темно синій небесній вишині я чогось знову і знову пригадую ту давню щиру розмову коли одна уже літня жінка із Черешні́вки розказала мені свій дивовижний сон про зорю і про свого давним-давно покійного чоловіка — з тої пори вона частенько дивиться на вечірню зорю. А я чомусь ще й досі, навіть уже якось аж занадто часто, пригадую отой її чудний сон, напевно, тоді мене надзвичайно сильно вразила її розповідь бо відтоді, мабуть, я теж підсвідомо шукаю у небі рідну для мене зорю на якій живе найдорожча мені душа. Я її не турбую, але завжди її пам’ятаю.