Район: Ковельський район
Селище міського типу: Ратне
Населення: 8489 осіб
Щільність населення: 1596 осіб/кв. км.
Поштовий індекс: 44100
Телефонний код: +380 3366
Координати: 51°39'16″ пн. ш. 24°31'29″ сх. д.
Висота над рівнем моря: 153 м.
Площа: 5.32 кв. км.
Річка, озеро (море): р. Прип'ять
Колишня назва: Ратне > Ратів > Ратинь > Ратне
Селищна рада
Ратне – містечко та районний центр Волинської області. Раніше населений пункт називався по різному: «Ратноє», «Ратне», «Ратев», «Ратинь». Всі вони вказують на те, що в часи Русі тут постійно перебувало князівське військо – рать. Також раніше річка Прип’ять поділяла населений пункт на Старе та Нове Ратне. Міський статус Ратне має з 1440 р.
Життя на місці теперішнього Ратного виникло ще в часи бронзи. В повноцінне поселення Ратне розвинулося за часів Русі. Вже на XII-XIII ст. поселення зросло в статусі до прикордонного пункту. В цей час в Ратному існував монастир, що свідчить про статус поселення, як духовного і культурного центру Волині. З містечком пов’язано існування князівської родини Ратнівських, які тривалий час були його власниками.
Важливе значення в подальшому розвитку Ратного мало надання йому Магдебурзького права. Ця ключова подія відбулася в 1440 р. В цей період в містечку було 250-270 будинків. Як на ті часи це було досить велике поселення з розвинутим ремісничим виробництвом та торгівлею. В цей же час місто відходить до Холмської землі. Разом з іншими селами і Любомлем Ратне стало центром однойменного ключа.
Наступні події, зокрема війни зруйнували і розорили Ратне. В люстрації 1661 р. згадано вдвічі менше будинків, ніж до того. За національним складом головним чином в містечку проживали українці, було декілька родин поляків та євреїв. В середині 1600-х рр. в Ратному вже був костел, однак під час національно-визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького зазнав нападу з боку козаків. В цей же час євреї вже мали божницю.
За часів Російської Імперії Ратне ніякої вагомої ролі не відігравало в житті регіону. Воно мало статус одного з локальних центрів торгівлі.
Ратне опинилося у вирі боротьби під час наполеонівських воєн. Воно нетривалий час перебувало під окупацією. Однак такі події негативно відобразились на житті містян, адже вони мусили забезпечувати провіантом то ту, то іншу армії.
З початком фабричного виробництва в Російській Імперії перші промислові підприємства почали виникати і в Ратному. Станом на кінець ХІХ ст. тут був маслоробний завод, цегельня, пивзавод, підприємство з вичинки шкіри. Завдяки єврейському прошарку активно розвивалась торгівля. Вже на початок ХХ ст. в Ратному проживало біля 4000 осіб, що майже стільки ж, як і тепер.
Провінційне становище Ратне займало й в умовах відновленої Польщі. Містечко було центром сільської ґміни. В цей час містечко почало інтенсивніше розвиватись. Під час Другої світової війни воно зазнало значних руйнувань. Євреїв Ратного розстріляли, а багатьох українців вивезли на примусові роботи до Німеччини. На декілька наступних десятиліть Ратне опинилось в економічному занепаді.
В радянський час поруч з дрібними промисловими підприємствами харчової промисловості виникли й інші заводи. Головним чином вони працювали над переробкою місцевої деревної сировини. В умовах Незалежної України в містечку розвиток має харчова та деревообробна промисловість.
В Ратному збереглися деякі давні будівлі. Насамперед це – церква Пресвятої Богородиці. Храм традиційної для Волинського Полісся форми. Споруджена церква з дерева в 1614 р. та перебудована в 1793 р. Пізніше до неї було добудовано дзвіницю.
Один з найвідоміших уродженців Ратного єврейського походження – Ельяш Райзман. Він був одним з небагатьох поетів в міжвоєнній Польщі, що писав мовою ідиш. Під час Другої світової війни Ельяш Райзман воював у лавах Червоної Армії. По війні заробляв на шматок хліба фізичною працею, пізніше виступав в єврейському театрі в Щецині, де й помер.
Має Ратне видатних уродженців і з поміж українців. Насамперед це – відомий археолог Сергій Гамченко. Його батьки мріяли, що син обере військовий фах, однак йому припала до душі археологія та історія. Найпліднішим внесок Сергія Гамченка є у вивчення і дослідження Волині. Також він проводив розкопки на берегах Південного Бугу та на Поділлі.
Когда вы дарите кому, то подарок безусловно вы хотите подарить, что-то полезное и значимое. Но очень часто выходит так, что выбор подарка превращается в настоящие испытание. А когда он еще не нравиться, или не подошел весь праздник может быть испорчен.
В очередной раз вы задаётесь вопросом, что же подарить ему или ей? Мы хотим предложить вам абсолютно беспроигрышный вариант подарка себе или близкому человеку. Фирмы art-it.net и artit.com.ua, которые занимались разработкой и поддержкой интернет-магазина по продаже зажигалок zippo, рекомендуют вам посетить сайт http://zippo-shop.kiev.ua.
Именно на этом сайте вы найдете зажигалки от официального представителя Zippo в Украине. И только на этом сайте приобретая товар вы получаете не только лояльные цены, но и бессрочную гарантию на оригинальные зажигалки. Купить зажигалку Зиппо просто и выгодно. В чем преимущества такого подарка?
1) Широкий выбор позволит вам найти именно ту зажигалку, которая вам идеально подойдет. Материалы, используемые при создании, начинаются от качественной латуни и заканчиваться серебром и золотом. Так же в некоторых зажигалках используются вставки из резины, дерева и камней. Визуальное оформление от сдержанных классических вариантов, но художественных рисунков, которые поражают своей красотой.
2) Цены, которые позволят выбрать зажигалку любому человеку. От обычной рабочей зажигалки, которая будет цениться все больше и больше с каждой новой царапиной. До зажигалок представительского класса, которые дополнят вашу коллекцию аксессуаров.
3) Фантастический звук при открытии зажигалки. Если вы хотя бы раз слышали фирменный щелчок Zippo, то он навсегда остался у вас в голове. Кстати этот звук запатентован компанией.
4) Яркий, живой огонь. Такого пламени не выдает ни одна зажигалка, более того его не потушит ни один ветер. Уникальная система защиты от резких потоков воздуха позволяет зажигалке гореть столько, сколько вам нужно.
5) Обладатель Зиппо всегда получит тему для разговора, так как о подобной зажигалке мечтают все.
6) Ваша зажигалка уникальна, вы больше не забудете ее дома, вы всегда будете помнить откуда она у вас, и у вас никогда не «уведут» ее как обычную зажигалку, люди не перепутают вашу сувенирную вещь со своей.
7) Отлично дополнит имидж.
8) Можно использовать как фонарь или свечу. Когда вы дарите зажигалку Zippo вы 100% попадаете в цель. Даже если у человека есть модель, ваш подарок может стать частью коллекции. Ведь те же очки никто не ограничивает одной парой? Ну а если у человека Зиппо нет, я вам гарантирую этот подарок поразит его! Помните только одно, первое прикосновение к Zippo заставит вас влюбиться в этот предмет, поэтому покупайте подарок не только близкому человеку, но и себе! http://zippo-shop.kiev.ua – только оригинальные модели!
Шановні ратнівчани! У своїй статті «Селищний голова Кулик В. М.- хам і грубіян» я відкрито і під своїм іменем розповіла про те, що дійсно відбулося в кабінеті цього чиновника. У мене було два варіанти: підняти з підлоги ті папірці, стерпівши образу, або ж виступити проти цього. Вважаю, що з чиновницьким хамством треба боротися! З давніх часів негативні явища в алегоричній формі висміювалися і засуджувалися. Така боротьба є чесною і справедливою. І зовсім не потрібно для цього бути ідеальною людиною, а просто небайдужою. У цій статті я нікого не принизила і не мала цього на меті. Хотілося, щоб на моєму місці більше ніхто з жінок селища не опинявся, щоб наш мер хоч раз задумався: «Можливо, я дійсно тут неправий?» Він же все-таки чоловік! Чи вже ми настільки звикли до грубості, що, коли ображають жінку, то не звертаємо на це увагу?
В нашому житті так багато безкультур’я, зла, негативу, з цим можна зіткнутися, на жаль, часто, але ж не в кабінеті селищного голови, в минулому педагога, який сам повинен захищати своїх виборців! Якщо ми не будемо виступати проти приниження своєї гідності, як це роблять європейці, то ми ніколи й не станемо цивілізованою державою.
Мені здається, що в даній ситуації шановному меру потрібно було просто вибачитися. Кожна людина може помилятися, але треба мати мужність визнати свої помилки. Як не прикро, цього не сталося. В мою адресу лунають погрози, ллється бруд іт. п. Це все, напевно, краще проаналізує психіатр. Дати урок чиновнику не вийшло, зате сама його отримала. Я все витримаю, бо маю непохитний характер, підтримку найближчих людей і переконана у своїй правоті. Але давайте все-таки задумаємося: чиновницьке хамство – це проблема, чи дрібниця, на яку не варто звертати уваги? Питання залишається відкритим, але така форма його обговорення на даному сайті є недоцільною і шкідливою. Всіх, хто хоче заперечити мені чи підтримати, прошу звертатись особисто.
Гадості наклепи на ВАС пише особисто вона та ще дві особи. Пізніше назвемо їх.
ЯКИЙ СОРОМ ДЛЯ ПЕДАГОГІЧНОГО КОЛЕКТИВУ ШКОЛИ!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!
Лис на посаді
В нас про Лиса усі знають,
Що то вже за гарний мер!
Звірі в лісі ще дрімають,
А він встав, хвоста задер -
Й ну по вулицях ганяти
То назад, а то вперед!
Мусить кожен добре знати,
Як працює чесно мер.
Лис є лис – така природа-
Біга, нишпорить, як завше.
Та здалось йому одначе,
Що поваги стало менше.
«Чом це, - думає, - ніде
Не вітають так мене,
Як Ведмедя чи Слона?
Я ж бо є величина!»
І наїхав на Ворону:
«Напиши, мовляв, що я
Збудував оці хороми
Й посадив це також я,
І оте зробив я добре,
А оце – ще краще,
Щоб ніхто і не подумав,
Ніби я ледаще.»
Ще місцина є одна,
В лісі всім відома.
Не одна там звірина
Працювала до темна.
І доросле, і мале
Там трудились справно,
Але мер забув про те
Й заявив недавно:
«В лісі є така краса,
Просто рай та й годі.
Щ о заслуга це моя,
Знають у народі.
Хто не йде, не мине,
Всяк похвалить Лиса.
Це назвали в честь мене,
Бо я там трудився.»
І ще й фото своє – ляп!
Дивіться і знайте!
А народ оте читав
І мовчав, як завше.
Тільки годі нам мовчати
Та сидіти тихо.
Вже пора усім те знати:
То не Лис, а лихо!
Байка про те, як Фарбований Лис став мером
Ще Іван Франко писав
Про Лиса Микиту,
Як Фарбованим він став
У колір блакиті.
Із тих пір води багато
Спливло, добрі люди,
Та фарбовані звірята
Ще живуть повсюди.
І до нас якось прибилось
Фарбоване диво,
Та й відразу у начальство
Воно захотіло.
І хоч Лис цей не блакитний,
А червоний нині,
Дуже швидко він пропхався
По отій драбині.
І забрався височенько,
Майже біля Лева.
Знахабнів – і замахнувся
На самого мера.
Звірі в лісі всі зраділи -
Й ну допомагати.
«Хай іде хоч у міністри,
Нам – аби лиш з хати!»
І давай його хвалити
Один перед одним.
Сам Фарбований повірив,
Що він таки модний.
Популярний, що й казати,
Бігав скрізь, хвалився.
Ну й народ простий повірив,
На хвальбу купився.
Що вже в лісі всі зраділи,
Що збули заразу.
«Заживем тепер спокійно,
Без біди і сказу».
Бо вже так обрид той Лис,
До усіх чіплявся,
Бігав, нюхав, рив і гриз,
Всяк його боявся.
І за те, що всіх кусав,
Як тая причіпка,
То його народ прозвав-
Фарбований Чіпка.
Ну фарбований, і що?
Зате, яка врода!
І в газеті, аби що –
Скрізь Лисова морда.
Та й красивий, що й казати!
Треба в лісі щось назвати
На свою ж бо честь.
Сам себе так вихваляє,
Шерсть блищить, лосниться.
Але кожен добре знає,
Що то за лисиця!
Ось так байка вам розкаже,
Хто нами керує.
Хто себе у ній впізнає,
Нехай не лютує.
48% її робочого часу іде на організацію базарних справ та поїздки в Хмельницьки.
21%на любовні втіхи(раніше було більше, стала старішою, значно втратила товарний вигляд та й ноги стали невідомо чого криві).
16% на сидіння за інтернетом, перегляд сексуальної практики, писання дибільних тем!
14% на безкоштовну хавкув шкільній їдальніта розпивання кави з коньяком типу"Ай-Петрі".
9% на проведення своїх уроків, має півтори ставки, обкрадає державу на 4100 грн. І фігня залишається на основну роботу. Тому й не дивно, що при Кулику школа № 1 мала щороку на 10-15 медалістів, а при директрисі Катюші лише одного!? Питається батькі і діти стали гірші?
Як говорять: "Кать, бери шинель, иди додому и не розводь бордель у школі"
Селищний голова Кулик В.М. – хам і грубіян!
Про те, що це дійсно так, не раз приходилося чути від багатьох ратнівчан. А нещодавно довелось відчути і на собі.
Понеділок – прийомний день у селищного голови. Проте ні я, ні ще двоє людей, які прийшли на прийом до мера, не застали його на робочому місці. Працівниця, яка знаходилася в приймальні, сказала, що не знає, де він. Люди побідкалися, постояли перед дверима та й пішли. Те саме зробила й я, але не встигла відійти далеко, як помітила, що голова все ж таки появився. На моє «Добрий день» Кулик не відповів нічого, натомість повернувся спиною, змушуючи мене говорити йому вслід. Справа, яка привела мене у кабінет цього чиновника, надзвичайно проста: потрібно було завірити підписом і печаткою заяву та талони на реєстрацію місця проживання. Переступивши поріг, спробувала пояснити ціль свого візиту, уже не сподіваючись на звичайну людську ввічливість місцевого чиновника, який не спромігся навіть запропонувати присісти. Глянувши на папірці, які я подала в руки, голова поставив свій підпис на заявах, а талони відмовився підписати. «Спочатку заповни бланки, як слід, а тоді йди до селищного голови!» --голосно сказав він і…кинув бумаги мені під ноги. На моє прохання дати можливість внести потрібні записи, голова гонорово заявив: «У мене нема часу!» Ще сказав образливі, лайливі слова. Мимоволі подумалось, яка ж дріб’язкова і ница душа у чоловіка, який може ось так образити жінку. І взагалі, мені тепер важко назвати його мужчиною. Добре знаю, що я не одна і не перша з принижених чиновником-хамом, якого ж ми самі і обрали. Хіба таке ставлення державного службовця до людей потерпіли б хоч в одній європейській країні?
Я, звичайно, здогадуюсь, чому попала в немилість до цієї, з дозволу сказати, людини. Напередодні Кулик завітав до школи і на тій підставі, що «я – селищний голова!» нахабно кричав на мене, звинувачуючи мене у неробстві, при цьому ще й лаяв районну владу. Та я не схилила голови перед ясновельможним, а осмілилась відверто заперечити. До цього він не звик, як у тій байці Вовк : «Чи бачили таке зухвальство в світі?» Як то можна заперечити селищному голові? Його повинні всі боятися і тремтіти перед такою високоповажною особою. Тільки пан Кулик напевно забув, що ми живемо не в радянські часи і він не ідеолог в райкомі партії, а є слугою народу, обраний народом і просто зобов’язаний поважати його.
Хоч в той день зіпсувати мій настрій мерові все ж вдалося, я мусила вирішувати й інші справи. Зайшла в приміщення Ратнівського ВУЖКГ в кабінет Большакової Т.М., якось пригнічено привіталась, а у відповідь почула радісне: «Добрий день! Проходьте, будь ласка, присядьте ось тут». Від спілкування з привітною людиною відразу полегшало на душі. Добре, що не всі такі грубіяни, як наш мер. Мудрі люди радили мені стерпіти та «бути розумнішою» і не писати про це в газету, адже всі ми деколи буваємо неправі. Можливо, це й правильно. Але скільки можна терпіти і мовчати? І хто захистить просту людину від чиновницького хамства, якщо селищний голова вважає, що ця посада дає йому право зневажати людей?
На щастя, я рідко звертаюся до Кулика. Але ж поруч з ним кожен день працюють люди, очевидно, що дуже терплячі. Їм би встановити доплату за шкідливі умови праці, бо що-що, а псувати людям здоров’я Ратнівський селищний голова вміє.
Катерина Власюк, жителька селища,
директор школи №1.