Гвардієць Хмельницького підрозділу про бої на Харківщині, відбиття ворожих штурмів і джерело відновлення сили

Дмитру Калиновському 29 років. Гвардієць народився на Хмельниччині. Після навчання Дмитро потрапив на строкову службу, а у 2017 році підписав контракт з Національною гвардією України. Це стало початком його військової кар’єри.
Гвардієць розповідає, що на війні важливо не втрачати надії, довіряти своїм побратимам і знати свою справу. Дмитро пригадує: коли він з побратимами утримували позиції біля одного з населених пунктів Харківської області, ворог безупинно атакував наших захисників і намагався їм завдати якомога більшої шкоди всіма можливими засобами. М’ясні штурми піхоти, обстріли з артилерії, танків, скиди з БПЛА і fpv-дрони — ворог не жаліє нічого.
«Ми заходили малими групами по п’ять чоловік. Я був командиром групи. Як тільки ми пройшли 100 метрів від місця висадки, по нас одразу почала працювати ворожа артилерія. Коли ми дісталися наших позицій, то на мене впав скид. Я спочатку нічого не зрозумів. Побратим сказав, що думав, що доведеться мене збирати по шматках», — пригадує Дмитро.
Як тільки гвардійці дійшли до позицій, то почалася атака ворожої піхоти: «на мене вийшов командир і попередив, що на нас рухається п’ять російських солдатів. Я подивився через тепловізор у вказаному напрямку й переконався, що це дійсно ворог. Ми відкрили вогонь». Наступні три доби були випробуванням. Позиції Дмитра і його побратимів перебували під щільним вогнем. У небі висіли дрони.
Під час наступних виходів ворог обстрілював позиції хлопців артилерією, працювали танки. Гвардієць пояснює, що танк – це дуже підступна річ, адже ти розумієш, що по тобі ведуть вогонь вже тоді, коли постріл відбувся й прилетів снаряд.
«Ти не чуєш виходу, тільки чуєш прихід. Чекаєш кілька секунд, а потім піднімаєш голову і перевіряєш, чи всі хлопці живі. Багато хто отримав контузії. Я також. Хлорці жартують: якщо ти не отримав контузії, значить, ти не був на війні», – пригадує Дмитро.
Коли Дмитру було особливо важко, то він знаходив підтримку у спогадах про власну сім’ю. Переглядаючи світлини найрідніших, гвардієць віднаходив спокій і сили триматися далі: «Ці маленькі моменти нагадували мені за що ми боремося. Це допомагало триматися, коли здається, що сил вже немає».