"Хорольська яма"
10 червня 2017 10:31 | Хорол, Полтавська областьТабір, обгороджений колючим дротом, був розташований на окраїні міста в кар’єрі колишнього цегельного заводу. Територію цілодобово охороняли німецькі військові та українська поліція; по периметру знаходились сторожові вежі, де також була розміщена артилерія. Територію табору як на цегельному заводі, так і на елеваторі, розділили на дві зони: денну і нічну. Спочатку в’язнів утримували просто неба. Наприкінці осені 1941 р. були побудовані бараки без опалення, в яких могла розміститись незначна кількість полонених. Всередині табору було три великі будівлі, 4-5 невеликих (печі, сушарки та інші допоміжні приміщення), призначені для розміщення поранених і хворих. Усіх інших військовополонених зганяли в кар’єр, де колись брали глину для цегли. Полонених було так багато, що не було навіть де сісти, тому вони весь час пересувались з місця на місце.
День починався о 4-ій год. ранку. Харчування в’язнів було нерегулярним. Їжу (по 150 гр. просяного хліба та 1 ополонику юшки) видавали раз на добу тим, хто встиг добратися до бака з їжею. Більшість військовополонених посуду не мали, тому «пайок» одержували в пілотки, поли шинелі чи гімнастерки, а то й у пригорщі. Іноді наглядачі кидали в натовп в’язнів мерзлі буряки чи картоплю. В одному із загонів було організовано роздачу баланди, звареної із нечищеної картоплі чи картопляного лушпиння, буряків, проса, різних рослинних відходів. Спочатку таку їжу видавали два рази на добу – вранці та ввечері, згодом – раз у 3-4 дні. Хліба майже не видавали, лише іноді хлібину на кілька сотень осіб. Люди масово помирали від голоду, хвороб та холоду.
Всередині кар’єра був розміщений відкритий туалет – яма і дві дошки. Сморід розносився по всьому табору. Тут також був колодязь. Води можна було дістати тільки зв’язкою ременів, якщо у когось був казанок. До колодязя дістатися було важко, особливо пораненим і кволим, тому вони діставали лише кілька ковтків води на декілька днів. Весь кар’єр був у ямах, де стояла вода, болото. Щоб прилягти відпочити чи посидіти, полонені рили ніші в обривах і там відпочивали, але це вдавалося не багатьом.
При зустрічі з поліцаєм чи німцем-вартовим полонені повинні були усміхатись. Того, хто цього не виконував, примушували кілька годин стояти з піднятими вгору руками. Якщо той не витримував і опускав руки, вартовий жорстоко бив його і примушував стояти з піднятими руками ще довше.
На території табору в приміщенні школи був облаштований шпиталь, однак медичної допомоги хворі полонені не отримували. Двір навколо шпиталю був обнесений колючим дротом. У шпиталі працювало 25-27 лікарів, відібраних з військовополонених. Над полоненими у шпиталі проводили медичні експерименти: видалення окремих органів, прищеплення різних хвороб тощо. Німецький лікар Фрюхте відбирав з числа фізично сильніших окремих військовополонених, щоб перевезти їх у «госпіталь», де він проводив свої звірячі досліди. Звідти ніхто не повертався, люди помирали в страшних муках.
Військовополонених переважно використовували на сільськогосподарських роботах (обмолот зерна, збір кукурудзи, цукрового буряка) у філіях табору в Хорольському р-ні (с. Вишняки, с. Яловецьке, с. Андріївка, с. Мелюшня).
Керівництво табору: комендант майор Лепле, заступник коменданта гауптман Дитман, комендант табору на елеваторі лейтенант, доктор Метьюс, комендант табору на цегельному заводі ст. лейтенант Гартфрош, завгосп табору на елеваторі штабс-фельдфебель Леовальтер, командир військової частини ст. лейтенант Ритенбахер, начальник нагляду при таборі унтер-офіцер Міллер, головний лікар доктор Фрюхте тощо.
При будь-якій нагоді нацисти намагалися знищити якнайбільше полонених. Варта табору ретельно стежила, щоб ніхто з в’язнів не втік. Вночі кордони табору – береги кар’єру – освітлювали фари автомашин. Якщо хтось із в’язнів підходив до дротяної загорожі, або в кар’єрі помічали найменший шум – нацисти відкривали вогонь. Убитих і померлих складали на купу, а потім вивозили. Полонених через будь-яку підозру кидали до глибокої ями, де було десять камер. Там людина могла знаходитись лише напівзігнутою, без хліба і води, декілька днів. Одиниці витримували такі знущання. Щодня з бараків виводили по 5 осіб на розстріл. Інколи розстрілювали по 300-500 осіб. Смертників виводили до яру цегельного заводу, або на поле за елеватором, і розстрілювали там, залишаючи в снігу. Частину ув’язнених відправили до Німеччини.
За німецькими даними, взимку з 22 вересня 1941 по 1 травня 1942 р. у таборі загинуло бл. 37 тис. 650 радянських військовополонених. За радянськими даними, протягом 1941–1943 рр. у таборі знайшли свій спочинок 91 тис. осіб. В акті радянської Надзвичайної комісії з розслідування військових злочинів від 1 жовтня 1943 р. зазначено, що конкретними звинуваченими у знищенні військовополонених у т. зв. «Хорольській ямі» (Дулаг № 160) є гебіткомісар Ейзенах, начальник гестапо Дітман, комендант Зінгер, єфрейтор Нідерайн, німецькі лікарі Фрюхте і Шредер, а також поліцаї із допоміжної української ордкомендатури. Під час окупації спеціальний радянський загін майора І. Пураса зміг визволити з табору до 70 військовослужбовців із числа командного складу, учених і творчої інтелігенції.
"Хорольська яма" на карті
10.06.2017 10:31
Меморіали найближчих населених пунктів